Олексій Іванович Янчик народився 12 грудня 1931 року в селі Верхній Студений Міжгірського району Закарпатської області в сім’ї селянина-бідняка. Початкову освіту здобув у рідному селі. Після визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників у селі Н.Студений було відкрито семирічну школу, яку закінчив майбутній поет у 1948 році. У зв’язку з поганими матеріальними умовами продовжувати навчання не зміг. Працював робітником на залізничній дорозі, та на лісозаготівлях. У 1949 році О. І. Янчик був зарахований учнем Мукачівського с/г технікуму. Через два роки важко захворів, тому стаціонарно учитися не зміг . Технікум закінчив заочно в 1955 році. Коли здоров’я трохи покращилось, знову почав трудове життя. У 1952 р. працював плановиком Волівської райспоживспілки, міністерства торгівлі Української РСР. У 1953 р.- агроном, інспектор по кадрах Бовтрадської МТС міністерства сільського Господарства України. З 1954 по 1957 роки Олексій Іванович працює завідуючим відділом сільськогосподарської редакції газети „Прапор перемоги” в м. Мукачеві, Міністерства культури УРСР. З 1957-1959 роки працює старшим піонервожатим, вихователем, вчителем Пилипецької середньої школи. У 1959 році переведений на вчительську роботу у Верхній Студений. Там працював заступником директора по навчально-виховній роботі у восьмирічній школі, викладав українську мову та літературу. У 1966 р. закінчив філологічний факультет Ужгородського університету.У 1970 році нагороджений медаллю „За доблесний труд”. У 1967 році вийшла перша поетична збірка під назвою „Глобус”. У 1971 р. видавництво „Карпати” видало збірку поета „Мене питає пісня”. Коротке , як спалах зорі, прожив життя Олекса Янчик. Але залишив післяСебе безсмертя своїми справами, своїми творами. Образна система його поезії не тільки цікава, а й характерна для поетичних пошуків 60-х років. З одного боку - народна безпосередність, а з другого - ритмічна перевантаженість і образна насиченість. У творчій біографії поета якось ніби немає поступового зростання, а є стрімкий стрибок увись і вдаль. Його першою літературною школою була народна творчість, а також Тарас Шевченко. Значний вплив зробила на нього поезія Сергія Єсеніна і Багрицького. Уже після смерті поета вийшла третя збірка „Мчиться мій вороний” У 1981 році до 50 річчя з дня народження. В останню збірку ввійшли окремі твори з перших двох збірок, а також казки. Неодноразово твори друкувалися в районній та обласних газетах, в колективних збірках, як „З весною в Серці” в 1963 р. „Новоліття” в 1974 році. Широка і багатогранна тематика ліричних творів О.І Янчика. В ній виділяються патріотичні мотиви, значна частина віршів має філософське звучання ,інші містять роздуми про призначення поета і поезії. Чимало поезій оспівують красу суворого верховинського краю, нашої рідної природи. Літа минають безслідно тільки для тих, хто сам у них не залишив сліду. Повз Олекси Янчика літа не проходили, він залишив у них живі сліди, які стали поетичними рядками, що вміщені у поетичних збірках, а з них і в наших серцях, душах.Його твори живуть, щоб спитати у нас чи так живеш, чи заради того живеш:

Заради чого варто жити? Болить мене душа,

Вітчизно - мила,

Коли безцільні дні падуть серед дороги.

І доки є вогонь у мене в грудях,

Знайдеться мужності глядіти в очі правді.

Ще доки є вогонь-кувати щастя людям

І дні мої горять, як іскри на ковадлі.

Поета давно вже немає в живих, та хіба для нас не стали заповітом такі поетичні рядки із вірша „На Балканах”

А в мене ти одна, Вітчизно-мати!

Якби тебе хтось в мене взяв сьогодні,

То більше в мене не було б що брати!

Мало дістати Вітчизну в спадщину, кожен із нас повинен її наново заробити для себе трудом серця. Ця думка прочитується у вірші „Вітчизна”:

Уперше я за Стоєм не зітхаю,

І не тому, що гори вже не милі

Із-під гвинтів по тихому Дунаю,

Неначе стружки, в’ються білі хвилі.

Вже другий день, як їхню мову чую.

І всюди хвилі докоряють хором:

„ Чи й нині, як у юності, міркуєш,

Що рідний край твій під Припором?”

Вітчизно люба! Я сказати мушу:

Оцей їх докір не сповна приймаю,

Хто не кохав в садку маленьку грушу,

Любов велику не несе до Краю.

Коли світи покличуть невідомі

Мене зігне печаль, а не валізки

Землиці шмат на нашім космодромі

Візьму я із-під рідної берізки.

У творах поета про Вітчизну звучить щира простота й поетичність, яка властива народній пісні:

Знов ключі живі у небі -

Гуси відлітають,

Пробивають хмари-тучі,

Пір’ячко стирають...

Ой не тратьте крил даремно:

Довгі ждуть вас милі.

Не одну з вас можуть моря

Схоронити хвилі.

Тужно край свій покидати

Звідав я ці болі...

Вам присняться на чужині

Ріднії тополі.

І любов за милим краєм

Вам укріпить крила,

Бо дорожчого немає,

Як сторонка мила.

У багатьох своїх віршах Олексій Іванович застерігає нас, щоб ми не стали безрідними блазнями:

Одним Вкраїна - для коріння соки.

Іншим продали б її за центи Спруту.

Бджола із квітки наповнить соти,

Гадюка знайде в ній отруту.

Тож не дивись на лихо іздаля

До правди не шукай зручного броду

Відлунює однаково земля.

Гіркому чи солодкому плоду.

Працюй, щоб кожним рядком згоряв,

Щоб не сивіла Україна - мати.

У третій збірці „Мчиться мій вороний”, яка вийшла в 1981 році вміщено твори для дітей: повість „Вірність” та 5 казок. Член спілки письменників України Олексій Іванович Янчик посмертно нагороджений комсомольською премією імені Дмитра Вакарова.Закінчити хочеться віршем „Моя ліра”, бо в ньому, на мою думку, виражено безсмертя його поезії, бо доки ми читатимемо його твори, житиме й поет:

Несміливо я до ліри

Пальці простягаю

Свою віру у тій лірі

Серцем настигаю.

Ще непевна моя пісня

Зазвучала тихо,

Але серце вже зігріла,

Відігнала лихо.

Тужні думи, тужні мрії,

Та співати мушу,

Щоб розбитій своїй лірі

Дати сильну душу.

І на вищий лад сьогодні

Ліру я настрою

Щоб не нишкла моя пісня

Кликала до бою.

Як потрібно, щоб ворога

Списом зустрічала,

А для рідного народу

Радістю звучала.